Жіночий одяг та прикраси

Вінок

       Віно́к — головний убір з листя, бадилля, гілок і квітів, має форму

обруча. Мав спочатку обрядове, релігійне значення. Пізніше — загальнонародний символ дівування: втратити вінок — в народі, у піснях означає позбутися дівування. Тому право носити вінки мають тільки незаміжні дівчата.Його вішали на стінах, на килими, або ставили на стіл. Український віночок був раніше в кожній сільській хаті. Він – не просто прикраса, а ще й оберіг – оберіг від злих сил. Український віночок раніше був, мабуть , у кожній українській хаті.

Його вішалали на стінах, на килими або ставили на стіл. Віночок  мав бути увесь прикрашений квіточками й стрічками. Квіточок має бути на віночку 12-13, а стрічки - різних кольорів.

Носити віночок починали дівчатка з трьох років. Перші віночки їм плела мама. І для кожного віку був свій набір квіточок.

Віночок плели із 12 живих квітів, кожна з яких була і оберегом, і лікарем:

• безсмертник - символ здоров'я,
• деревій - нескореності,
• барвінок - життя й безсмертя людської душі,
• цвіт вишні та яблуні - символ материнської відданості,
• калина - символ краси та дівочої вроди,
• любисток і волошка - відданості та вірності,
• ромашка - символ дівочої чистоти;
• ружа, мальва та півонія - віри, надії та любові;
• хміль (вусики) - символ гнучкості та розуму;
• мак - символ печалі і смутку

Цвіт маку долучають у вінок ті дівчата, у чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогом.

Плести віночки — то ціла наука і дійство. Наші прабабусі знали різні секрети: як плести і коли, як зберігати квіти у вінках.

До кожного віночка в'язали кольорові стрічки.

Кольорова символіка стрічок у віночку:

• Світло-коричнева - символ землі-годувальниці
• Жовта - символ сонця
• Світло-зелена та темно-зелена - символ краси і молодості, символ живої природи
• Синя і блакитна - символ неба і води
• Жовтогаряча - символ хліба
• Фіолетова - символ мудрості, розуму
• Малинова - щирості й душевності
• Рожева- достатку
• Біла - символ чистоти
• Червона - символ печалі та магічності

Кріпили стрічки у такому порядку:

Посередині світло-коричнева стрічка, ліворуч і праворуч від неї дві жовті, за ними світло- і темно-зелена, далі - синя й блакитна, потім з одного боку жовтогаряча, а з другого - фіолетова, потім малинова та рожева. По краях в'язали білі стрічки - символ чистоти. На білій лівій внизу вишивали Сонце, а на правій - Місяць. Ці солярні знаки були головними оберегами голови дівчини, а також оберігали косу дівчини від злого ока. Якщо біла стрічка не була вишита, то її не пов'язували, бо тоді це символ пам'яті про померлих.

Дівчата, коли вплітали у віночок мак, одночасно мали підв'язувати до нього червону стрічку.

    Люди вірили у силу стрічок.  Стрічки — обереги волосся од чужих очей. Довжина стрічок відмірювалась по довжині дівочої коси і відрізалась трохи нижче коси, щоб її сховати.

Коли дівчинка росла сиротою, то в косу вона вплітала блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчинку подарунками, хлібом, грошима, тканиною, одежою. Бажали їй стати щасливою та багатою. Бездітні люди прохали бути їм за доньку. А дівчинка за повагу таку дарувала тим  людям стрічку з віночка чи вишиту хустинку, в якій носила насіння любистку.

Намисто

      Нами́сто, монисто - найстарша й найпоширеніша з жіночих нашийних прикрас на всій території України. Намисто було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Раніше складалося із скойок, гарних рослинних плодів

зерен, кісточок овочів, які згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінувалося н. з дорогих природних матеріалів - коралів (див. коралі), бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дорого цінувалося гуцульське намисто з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями іншого кольору або золота, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене намисто зі "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Вважалося, що це принесе здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину в сполученні з кораловим намистом.

Штучне н. називали дурним, дутим, несправедливим. Н. з доброго натурального каміння на початку 20-го століття вийшло із селянського ужитку. Його замінило скляне (не дуте) намисто фабричного виробу ("пацьорки"), що поширилося в Україні з середини 19-го століття. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Намистини різного кольору також нашивалися на колан. На Лівобережжі, срібні намистини (рифи, пугвиці) додавалися до разка коралів.

Згарда

Дукачі

      Згарда -  це намисто з литих мідних хрестиків, нанизаних на ремінчик, шнурок або дріт. Згарда і формою хрестів, і своїм характером подібна до срібного намиста, знайденого археологами на території садиби Михайлівського монастиря в Києві.

     Дукач, личман, ягнус - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. За дукач правили австрійські дукати Марії Терезії, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. На Полтавщині дукачі мали з обох боків зображення релігійного змісту. Такі дукачі дарували на весіллі. Інші мали портретні зображення, здебільшого імператриць Єлизавети та Катерини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну. Дукачем у 19-на початку 20-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикласи - від грубого, але старанно виготовленого до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його насили щодня і дорослі, й діти.

                     Дробинка

     Дробинка (лучка, голочка, ланка і силянка від слова «силяти», нанизувати) — оригінальна шийна оздоба дівчат із західніх земель Ук­раїни; в інших місцевостях України цієї оздоби немає. Дробинка — це намисто, виплетене у ви­гляді стрічки з дрібних кольорових намисти­нок — «пацьорок», здебільшого на

шовковій основі. Для цього вживається чорне намисто для поля, та біле, жовте, червоне або зелене для орнаменту.

На обох кінцях «дробинка» має стрічки, що ними вона прив'язується до шиї або поверх волосся на голові. Орнамент «дробинкової» мережки завжди геометричний, як і всі візерунки на вишитті західноукраїнських земель. Добре зроблена «дробинка» буває дуже гарна і на білій дівочій шиї виглядає приваб­ливо.

              Хустка

     Хустка - шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голову, шию, накидають на плечі.

     Дівчатам належало ходити з відкритою головою, але холод взимку та спека влітку змушували  їх покривати голову хусткою. На Лівобережжі влітку дівчата складали хустку навскіс і обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, «щоб волосся видко…» З лівого боку до хустки пришпилювали квітку рожі або гілочку зеленого барвінку.

       На Правобережжі хусткою дівчата користувалися лише у випадку крайньої потреби. Коли брали хустку, то і літом , і зимою обгортали нею голову самісінько так, як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна була визирати коса.

        Крім побутового, дівоча хустка мала в Україні ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язувала руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. Коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірності в коханні. На випадок. Коли козака спіткає смерть в дорозі  чи він загине в бою, хустка від дівчини виконувала важливу роль: нею вкривали обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали…» Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

Намітка

     Намітка – стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Намітка - льняна, зрідка конопляна, тонка або й взагалі прозора тканина довжиною до 5 м., шириною близько 50 см. Часто зав'язувалася як пишний бант ззаду.

       Заміжня жінка не розлучалася з наміткою все життя. Тільки коло хати та в будні дні на роботі була без намітки, а скрізь: до церкви, в гості,

 « на смерть» -  жінки брали з собою намітку. Носити намітку – звичай не тільки українських жінок, а всіх слов’янських народів.

 .  

     Очіпок (чіпець, каптур) - обо'язковий головний убір заміжніх жінок у стародавній Україні. Розрізняють твердий очіпок - шився на зразок шапки, на підкладці. М'який очіпок - (чушка) одягався під твердий очіпок.

         В залежності від достатків господині очіпки були з бавовняної матерії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки також були різні: білі, сині, зелені; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти замі, - червоні.У молодих господинь білі очіпки звичайно вишивалися і часом перетворювалися на дуже гарне вкриття голови.

                        Обрус

     Обрус – це також старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки. Обрус значно коротший, але й набагато ширший за намітку, його не зв’язують, а просто кладуть на голову і кінці спускають на плечі. Найбільш поширений обрус у лемків, частково в Галичині та на Волині. На Поділлі ж обрусом

називають скатерку, що нею накривають стіл.

    Жіноча сорочка

     Жіноча сорочка належить до найстарішого одягу наших предків. Звичайна довжина українських жіночих сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати «по кісточки». Сорочки до спідниці шиються трохи коротші.  З – під плахти чи запаски  повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається «поділ», або «подолик».

      Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях ділилися на два типи: «додільна сорочка», яка шиється з одного шматка полотна, і «сорочка з підтичкою» - горішня частина сорочки шиється з тонкого шматка полотна, а долішня з грубішого.

       Особливістю української жіночої сорочки  є вишивка. За вишиттям їх можна поділити на три типи, а саме: наддніпрянські. Галицькі та поліські. Наддніпрянський тип сорочки вишивався червоними і синіми або чорними нитками, а також сірими або білими нитками по білому полотні; характеристичним орнаментом тут був рослинний. Характеристичним орнаментом для галицького вишиття є геометричний і багатокольоровий; тут для вишиття вживалися сині, червоні, зелені, жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі сорочки або цілком не вишивалися, або вишивалися тільки червоною заполоччю та й то дуже простеньким орнаментом. Вишивками оздоблювалися горішні частини рукавів, що називалися «вуставками» або « поликами»; вузенькою смужкою вишивалися рукава біля зап’ястків, комір, якщо він був; часом вишивали пазуху, і завжди вишивали долішній край сорочки «поділок». Інші частини жіночої сорочки ніколи не вишивалися.

         Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мали дівчата, молодиці вишивали свої сорочки скромніше, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольнялися лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха та комір були не вишиті.  Про жіночу сорочку є такі народні приповідки:

          «Рукава як писанки, а личко як маків цвіт»;

          «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»;

           «У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня»

      Поверх сорочки, на долішню половину тіла , дівчата і жінки одягали в будень до роботи запаску або дергу, а в свято – плахту і попередницю; усе це підперізувалося крайкою.

Запаски, плахти, дерги, попередниці

      Запаски були двох видів. Один з них – це чотирикутний шматок вовняної тканини з завязками на верхніх кутах. Такі запаски одягалися по дві зразу:  одну спереду , а другу ззаду, але таким способом, що з усіх боків, де сходились краї запасок, трохи видно сорочку. Одна з таких запасок вживалася

як попередниця до плахти. Другий вид запаски являв собою один суцільний шматоквовняної тканини, що ним обгортався стан навколо

але так, щоб кінці його сходились спереду. Поверх такої запаски одягали інший шматок тканини – попередницю.

      Колір запаски був чорний, синій, червоний і білий.  В українських селах Бесарабії та Буковини звичайно робили запаски чорного кольору з вишитою або обшитою канвою по долішньому і боковому краю. Гуцули і бойки мали запаски дуже вибагливого ткання, переважно яскравих кольорів: жовті, червоні, сині. Наддніпрянщина – чорні , темно – сині і червоні запаски.

      Серед народних приповідок про запаску зустрічаємо таку: «Як були ми молодими, то ходили по дубині у червоних запасках і сивизна на висках». Ця іронія спрямована проти тих жінок, що занадто довго вважають себе молодими, бо ж червоні запаски носять дівчата та молоді жінки, що недавно повиходили заміж.

      Дерга - одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

              Плахта

      Плахта в два рази ширша, ніжзапаска; своєю формою вона зовсім проста: два полотнища, зшиті вздовж до половини. Перед тим. Як одягнути на себе плахту, жінка перегортала  її вдвоє і обгортала нею свій стан так, щоб незшиті полотнища прикривали боки, а зшита половина – зад. При цьому залишали   тільки невеличкий розріз спереду, який потім прикривається попередницею.

      Плахти бувають різні за кольором, але завжди різнокольорові смуги проходять вздовж і впоперек, утворюючи кратки. Що нагадують собою шахівницю. Так виткана плахта потім ще вишивалася від руки барвистими шовковими нитками. В залежності від орнаменту та переважаючої барви, кожна плахта мала свою народну назву, як от: крижева, хрещатка,грушева, рогатка, синятка, солов’їні очі, закладчина.

        Плахти були найбільш поширені за козацьких часів, коли український національний одяг досягнув найбільшої краси і багатства. З усіх словянських народів плахту ще мають тільки болгари. В деяких народних приповідках згадується про плахту, як от:

      «Не було в куми запаски, аж гульк: кума в плахті походжає!»;

      «Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться»;

      «Скочила з пенька плахта рябенька».

Попередниця

Крайка

      Необхідним додатком до плахти є попередниця, що звичайно шилася з барвистої вовняної тканини. Долішня частина попередниці оздоблювалася вишивкою або поперек нашитими стрічками. Колір попередниці підбирався під колір плахти, а тому вони були червоні, сині, зелені і білі.  Попередниці при плахті носять однаково і дівчата, і заміжні жінки.

      Плахта, запаска, дерга і попередниця підперізувалися крайкою. Вони, як і чоловічі пояси. Були ткані і плетені. Ткали крайки з шовкових або вовняних ниток, а плели з бавовняних ниток і вовни.

     Жіночі крайки значно вужчі і коротші від чоловічих поясів. Вони були червоні, сині, зелені та квітчасті з китицями з обох кінців.

  Андарак

       Корсетка( керсетка)

       Андарак -  спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Андрак побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

     Поверх сорочки на горішню половину тіла жінки та дівчата одягали корсетку - жіночу безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України.

Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а

локальні особливості щодо її пропорцій, колориту, оздоблення.

     Шилися корсетки з тонкої вовняної тканини, з оксамиту або шовку, на підкладці, без рукавів, без коміра, в стан( талію).

      Дівочі корсетки звичайно були «гладкі», а жіночі «з вусами». «Вуса» - це складні чотириярусні складки; їх було п’ять або сім, вони надавали одягові пишноти і легкості барокового стилю. Довжина корсетки була по коліна або по пояс. Довші корсетки носили на Полтавщині, а коротші на західних землях України. Шовкові та вовняні корсетки обшивалися чорним або темно – вишневим оксамитом. Оксамитові корсетки обшивалися «кривулькою» з червоної або блакитної стрічки.

Юпка

Жіноче взуття

.

     Юпка( куртка, кохта) - нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок.

     Основним взуттям жінок були чоботи з сап’яну -  «сап’янці».                Найулюбленішими були червоні сап’янці, які звичайно одягалися в неділю чи на свято, як частина святкового одягу. «На нозі сап’ян рипить, а вборщі півник кипить», - каже народна приповідка про добру господиню.

    Крім чобіт, завжди були в ужитку черевики або черевички, які шилися не тільки з

кольорової шкіри, а також із міцної дорогоцінної парчі

 та обшивалися золотим «узороччям». Черевички більше вважалися дівочим взуттям, а сап’янці – взуттям заміжніх жінок. В народній приповідці

говориться: «Кому хустка на голову, тому й сап’ян на ногу, а вкого стрічка в косі, в того й парча на нозі». Але це не було твердим правилом, бо дівчата взувалися в сап’янці. А молодиці – в черевички.

Чоловічий одяг

Шапка

      Українські чоловічі головні убори : а, б, в) види смушевих шапок; г) смушева шапка із шликом;

д) магерка; е) хутряний тривух; е) плоска шапка з хутряним околишем; 
ж) плоска шапка з султаном; з, и) ширококрисі брилі; і, ї) кайстрові (фетрові) капелюхи.

     Чоловіча сорочка

     Матеріалом для сорочки є полотно. Первісно крій чоловічих і жіночих сорочок був однаковим. Старішою формою чоловічої сорочки була прираменна ("з уставкою"), новішою - гладка. Перший тип зберігається ще у віддалених районах Карпат і Полісся. Місцеві відміни - стоячий чи викладений комір,

зібраний у кістці або вільно пущений рукав. Прикрасою чоловічої сорочки є вишивка(орнаментація та стебок

на комірі, грудях і чохлах). Носять чоловічу сорочку "навипуск", поверх штанів або ж заправляють у штани. Перший спосіб - давніший і питомо український, другий - перейнятий від кочових племен.

Чоловіча корсетка(лейбик)

       Лейбик - сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

      Чоловіча корсетка, лейбик, чи жилетка, беруть свій початок від козацького піджупанника, який теж шився без рукавів і не був надто довгий; він не завжди досягав колін.

                                   Штани і шаровари

      З давніх – давен в Україні були відомі два типи штанів: власне штани, вузькі, та шаровари широкі. Вузькі штани звичайно шиються до паска і застібаються на два гудзики, а шаровари – до очкура і підперезуються очкурем( пояс або шнур, яким стягують штани або шаровари для підтримання їх).

Пояси

     Український народний одяг оперізувався поясом. Пояси були шовкові, вовняні та бавовняні. За козацьких часів на Україні були поширені шовкові пояси, привезені з Персії  та інших країн далекого і близького Сходу. Вони були довгі, до десяти, а то й дванадцяти «ліктів», з китицями на кінцях.

Взуття

      Личаки - плетене взуття, на виготовлення якого йшло лико лози, липи, в'яза. Воно  складалося з плетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Личаки були недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був запас матеріалу для їх виготовлення.

     Постоли (моршні, ходаки) — типові види стягнутого взуття. Виготовляли їх з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини і способу її стягування таке взуття ділиться на тупоносе й гостроносе. Ці форми часто ускладнювалися різними видами додаткового шнурування та шкіряного плетіння. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер їх декоративного оформлення мали локальні особливості. На значній території України постоли носили переважно влітку, а у деяких місцевостях (наприклад, на Чернігівщині) — в усі пори року.

      Чоботи - зшите шкіряне взуття - було відоме на території України вже з часів Київської Русі. Однак до широкого вжитку вони ввійшли набагато пізніше, лише наприкінці XVIII — у XIX ст., та й то головним чином серед заможного населення. До середини XIX ст. робочі чоботи були виворотні, тобто спершу з вивороту зшивалися халява, переди й підошва, а вже тоді до них пришивалися закаблуки (задники) та прибивалися підбори.

Спільний одяг для чоловіків і жінок

               Кожух

Кептар

     Слово кожух, очевидно, походить від слова "кожа". Поділяються вони на власне кожухи та короткі кожушанки. Довгі кожухи бувають "простими" та "тулубастими". "Тулубасті" кожухи шилися без "зборів" рівними та з великим відкладним коміром. Вони робилися переважно для людей заможних і нагадували "панську шубу". "Прості кожухи мали набагато більше оздоб, а особливо жіночі. Прикрашалися кольоровими стрічками та шматками сап'яну, а "тулубасті" вкривалися сукном, і були менш художньо цінними. Жінки надавали перевагу білим кожуху.

     Кептар - хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Захищаючи від холоду спину. Боки та груди і залишаючи при цьому вільі руки для роботи, кептар став постійним одягом протягом цілого року мешканців українських Карпат. В умовах гірського життя при різкому

кліматі кептар став дуже практичним одягом як для чоловіків, так і жінок.

Свита

     Свита - сукняний одяг з довгими рукавами. Українські свити можна поділити на три основні види: з вусами, з рясами та зі зборами. Запинають свиту справа наліво, застібають з лівого боку на шкіряний ґудзик. Руква рівні і одномірні: верхня і нижня частина однакової ширини.

Опанча

     Опанча – довга, аж по кісточки, свита з каптуром, оздоблена кольоровими шнурками по швах на спині та на полах, а також на кінцях рукавів і на каптурі. Одягається опанча тільки в дорозі, звичайно восени або взимку.

     Сукман

              Жупан

    Сукман – сіра або чорна свита з червоними вилогами, відкладними рукавами і червоною вишивкою на «стані»(талії). Сукман шиється з фалдами та з цілим шматком сукна, що проходить від коміра до самого долу свити.

     Жупа́н — український народний верхній чоловічий або жіночий одяг до п'ят. У XVII —XVIII ст. частина святкового костюма заможноїкозацької старшини, шляхти та міщан, пізніше набув поширення серед селян. Шили жупани з дорогих тканин — штофу, парчі або тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Він був приталений, з призбираною спинкою; поли, що ледве сходилися, манжети і кишені обшивалися кольоровою тканиною, тасьмою, шнурами, гарусом. Поверх жупана одягали кунтуш.

Кунтуш

Каптан

    Ку́нтуш (контуш)  -верхній жіночий і чоловічий одяг з відрізною приталеною спинкою та малими зборками і вилогами на рукавах; рукави вузькі, комір відкладний двобортний; на грудях відкритий, в талії застібався гапликом, без пояса.  Також кунтуш жіночий і чоловічий одяг із прорізними рукавами, який носили поверх каптана, підперезуючи поясом із дорогої тканини.

    Каптан - довгий одяг, що тягнеться майже до підлоги, з гудзиками і застібками спереду. Різновиди каптана: нижні і верхні (носилися на іншому платті, наприклад ферязь). Верхні часто робилися теплими, з хутром або стьобаної на ваті підкладці.

                Кобеняк

     Кобеняк – довга і широка свита з каптуром і великим відкладним коміром. Одягався кобеняк поверх кожуха на випадок великого снігу, морозу чи дощу.